ДОГО 'КРАЄЗНАВЧЕ ТОВАРИСТВО 'РІДНОКРАЙ'

 

Мандруємо ріднокраєм

Подорож на надувних човнах. 350 км по Вовчій, Самарі, із заходом у Кримку до Новобогородицької фортец



Мандруємо ріднокраєм

Запасний шлях „із варягів у греки”, або таємними дорогами запорозьких козаків

Борис КОВТОНЮК

Голова Правління Дніпропетровської обласної громадської організації „Краєзнавче товариство „Ріднокрай”, член НСЖУ

У 2009-2010 роках ДОГО „Краєзнавче товариство „Ріднокрай” проводило комплексну (авто-вело-водо-пішохідну) експедицію „Запасний шлях „із варягів у греки”, або таємними дорогами запорозьких козаків” від міста Маріуполь Донецької області до Дніпропетровська. Її особливість – така перша в Україні і, до того ж, в основному, за рахунок ентузіастів. Мета експедиції – знайомство із природою регіону, збір історико-краєзнавчих матеріалів та фольклору, вивчення можливостей організації туристичних маршрутів у даному напрямку, а також – звернути увагу держави на екологічні проблеми, а науковців – до більш детального вивчення означеної теми. Із 13 червня по 12 липня 2009 року на трьох надувних човнах пройдено понад 350 кілометрів по річках Вовча, Самара, Кринка (Кримка), а після того організовано автомобільний і кілька пішохідних походів. У 2010-му, крім водо-авто-пішохідних, додалося ще і кілька велосипедних. На 2011-2013 роки паралельно із експедицією «Дорогами Нестора Махна», присвяченій 125-річчю від дня народження Нестора Івановича, проводиться ще одна – «Козацький зимівник», що частково стане продовженням нинішньої експедиції. Про перші ж результати можна говорити вже сьогодні. Окрім цього, у планах краєзнавців і дослідження старих водних шляхів по Міусу. Зараз подаємо розповідь лише про водний похід по Вовчій і Самарі на старті комплексної експедиції.

 

Історія запорозького козацтва, особливо його бойові дії, більш-менш досліджена, та і в ній є ще багато „білих плям”. Одна із них – таємні дороги, якими запорожці ходили в походи чи поверталися додому. Серед них – степові річки. Найчастіше козаки користувалися запасним шляхом „із варягів у греки”, що пролягав із Дніпра в Самару, потім – у Вовчу, а потім суходолом у Кальміус чи Міус, далі в Азовське море і через Керченську протоку – в Чорне. Це був звичайний шлях і для зв’язку із Тмутараканським князівством.

Під час підготовки експедиції довелося побувати в Маріуполі, Донецьку, у багатьох населених пунктах Дніпропетровської області, зустрічатися з істориками, археологами, гідрологами, геологами, географами, краєзнавцями та іншими фахівцями. Виявилося, що цей шлях, дійсно, ніхто із сучасних науковців детально не досліджував ні в Донбасі, ні в Придніпров’ї. Єдиний вчений – доктор історичних наук завкафедрою історіографії професор Донецького національного університету Василь Пірко – висловив припущення, що запасний шлях, на відміну від спогадів французького інженера ХVІІ століття Боплана, який був на службі у польського короля, проходив річкою Кальміус, а не Міус, а потім по річці Осикова, що на околиці сучасного Донецька, у Вовчу. Невеличкий відрізок там козаки долали по суші, перетягуючи чайки. Таке припущення вимагає ще ретельних досліджень, у тому числі археологічних.

Хоча варто розглядати й інші варіанти. Адже кожен із них може бути як науково обґрунтованим, так і спростованим. Є надія, що у майбутньому фахівці ще скажуть своє слово з цього приводу.

Товариством особливу увагу спочатку вирішено приділити тій ділянці, що пролягає на території сучасної Дніпропетровської області. Тож у суботу, 13 червня 2009 року, після відкриття рибальського сезону і дозволу виходити човнами на воду експедиція розпочала свою роботу. Тут варто зауважити, що фінансової чи серйозної матеріальної підтримки краєзнавці не отримали, хоча офіційно зверталися до відомих олігархів. Правда, світ не без добрих людей. Два надувних човни для експедиції надало приватне підприємство-виробник „Барк”, а Дніпровське територіальне управління МТС подарувало мобільний телефон, кілька футболок і забезпечило пільговим зв’язком. Вже в дорозі деякі селяни, дізнавшись про мету нашого плавання, з радістю пригощали нас домашніми обідами, молоком, медом, овочами. Хоча, в основному, ми розраховували лише на власні запаси і кошти.

Напередодні синоптики оголосили штормове попередження. Відповідальна за проходження експедиції по Межівському району начальник відділу культури та туризму райдержадміністрації Людмила Кропив’янська порекомендувала хоча б на тиждень перенести захід. Та ми цього не могли зробити – були чітко розписані не тільки план експедиції, а і її графік. Ми повинні пройти маршрут вахтовим методом – із зміною частини складу учасників у райцентрі Васильківка у точно визначений день та й фінішувати своєчасно.

Замовленим мікроавтобусом виїхали туди, де стикується Дніпропетровська область із Донецькою. Після ознайомлення із місцевістю розбили табір на правому березі Вовчої в районі села Дачне Межівського району. Наступного ранку спустили на воду човни, завантаживши туди свої пожитки, продукти, кількаденний запас води, апаратуру й обладнання.

Вже на старті зрозуміли – дорога буде нелегкою. Невдовзі з’явилися густі зарості очерету, про що, між іншим, попереджали еменесники і позначили це на картах, які заздалегідь надали нам. Між очеретами пролягала невеличка водна доріжка часто-густо вужча від ширини човнів. Молодшим членам експедиції Дмитру Рожку та Олексію Вороб’ю, які йшли першими, довелося, у прямому смислі, своїми грудьми прокладати шлях, стоячи по шию у воді. Вони руками розгрібали завали із старого очерету і ножами вирізали цьогорічний. Благо, що були у відповідному одязі та взутті. Так подолано майже три кілометри, а далі зарості перегородили річку суцільною стіною. Що робити?

Послали в розвідку Олексія, колишнього спецпризначенця. Через деякий час його рація перестала відповідати. Мобільний телефон теж мовчав. Спливав час і ми не на жарт стривожились. Раптом він з’явився із розгубленим виразом обличчя. „Рацію загубив” – ледве вимовив наш розвідник.

Виявляється, попереду заросла не тільки річка, а й увесь берег покритий непрохідними хащами. Продираючись через них, Олексій спіткнувся і рація залетіла десь у кущі. Довелося брати другу і по її сигналу шукати загублену.

Ще раз подивилися на детальні карти і схему місцевості. Попереду – знову кілька кілометрів очеретів, але, на жаль, нас ніхто не попередив, що вони непрохідні. Напевне, про це ніхто і не знав.

Всі розгублено мовчали. Навколо – степ, жодної живої душі. Ніхто не помітив, як і куди зникла моя дружина. Її мобільний телефон затаїв тривожну мовчанку. Залишивши Олексія біля речей, ми із Дмитром відправилися на її пошуки і огляд місцевості, щоб прийняти остаточне рішення, що ж робити далі.

Збоку прибережних заростей – високі незаймані трави, серед яких видно злегка протоптану Олексієм доріжку. Більше ніяких слідів не було. Ми пішли вперед. Через кілька сот метрів одні сліди повернули вліво – у гущавину, а ледь помітні – прямо. Отже, вірогідно, що Людмила Василівна направилась далі, обабіч кущів. Спробували знову вийти на зв’язок – марно. Пройшли ще з півкілометра. Побачили свіжі сліди від автомобіля, а людських не було видно. Я ще раз викликав по мобільному дружину – мовчанка. По рації зв’язалися з Олексієм – він відповів, що Людмила Василівна не появлялась і не телефонувала.

Ми направилися по слідах від коліс, які вели у невеликий лісочок. Раптом почули шум мотора, невдовзі із-за дерев з’явилося авто. Зупинили його. У кабіні – симпатичний юнак, а поруч із ним – чорнява красуня, але, як нам здалося, чомусь дуже сердита. Тільки розпочали розмову, як підійшла Людмила Василівна і скомандувала: „Швидко – в машину, я вже все вирішила!”

Усі троє розмістилися на задньому сидінні й направились у бік нашої зупинки. Виявилося, що молодик приїхав у цю глухомань відпочити із... чужою жіночкою. Тепер стало зрозуміло, чому в неї зіпсований настрій, але спасибі водію, який хоч і не побажав представитися, та з розумінням поставився до нашої ситуації. Людмила Василівна, яка умовила шофера перевезти нас до водоплавного місця, замість слів подяки отримала суворе попередження – за те, що, нікому не сказавши, відлучилася без засобів зв’язку. У положенні ж про експедицію, під яким розписалися заздалегідь всі її учасники, враховані різні нюанси заходу, у тім числі і подібні.

За два рази перебазувалися в село Філія на пляж дитячого оздоровчого табору. Надвечір тут вже не було нікого і ми поставили намети. Поповнили запаси води. Перед заходом сонця ще здалеку помітили, як до нас швидкою ходою направляються двоє – міліціонер із людиною у цивільному. Я інтуїтивно відчув, що то – начальник табору, тож першим розпочав розмову. Коротко пояснив, хто ми і яка біда змусила тут зупинитися, вручив обом візитки та календарики з емблемою нашого товариства – жовті промені сонця над горизонтом на фоні чистого голубого неба. Пообіцяли вогню не розводити і рано-вранці залишити зайняте місце в чистоті і порядку. На тому і порозумілися.

Перекусивши всухом’ятку, відразу заснули „мертвим” сном. Так завершився наш перший день плавання і розпочалася друга ніч експедиції.

Прокинулися на світанку, швидко зібрали речі, накачали човни і відправилися в подальшу дорогу, в пошуках найближчого місця, щоб приготувати на вогні їжу. Попереду у нас була Іванівка – старовинне козацьке поселення. Урочище Великий Яр біля нього було надійним притулком для козаків із давніх-давен, хоча відлік своєї історії село веде із 1772 року, коли тут оселився відставний військовий старшина Іван Чигиринець і завів великий зимівник, облаштував у ньому кілька землянок та запросив на постійне проживання з-під Чигирина своїх рідних і знайомих. Після зруйнування останньої Запорозької Січі в 1775 році сюди прибули ще кілька знайомих запорожців Івана Чигиринця.

У 1776 році Азовський губернатор Василь Чертков оглядав цю місцевість. Зачарований її красою та багатством, наказав Вовководському земському комісару влаштувати тут державну військову слободу і назвати її Іванівкою – в честь Чигиринця, а його самого призначив осадчим, упорядником та організатором слободи.

Перед цим населеним пунктом на карті теж були вказані зарості очерету. Ми з острахом наближалися до того місця. На щастя, річка виявилася прохідною. На початку села зробили зупинку, поспілкувалися із місцевими жителями, поповнили запаси води і продуктів.

На нічліг зупинилися в лісі на околиці Іванівки. Тут нас вперше намочив дощ. Одягнувши плащі, розвели багаття з допомогою спеціальної суміші. Вечеряли під грізними ударами грому і частими блискавицями.

Уранці дощ припинився. Виникла необхідність зарядити один із мобільних телефонів. Підключили його до сонячної батареї. Хоча небо і було захмарене, але заряджання відбулося.

Через годину ходу по воді зустріли на березі рибалку. Поцікавилися: „Яке тут село?” „Іванівка” – почули у відповідь. Щиро здивувалися –  адже ночували вже за нею. Через пару годин побачили двох підлітків. Знову запитали, яке село поруч. „Іванівка” – відказали вони. „Чому Іванівка?” – щиро здивувався я. „Тому, що першим поселенцем тут був Іван Чигиринець...” –  почав розповідати один із них. Я махнув рукою, мовляв, про це знаємо і ще раз висловив подив: „Чому Іванівка?”.Тут до розмови підключився другий, напевне, подумавши, що ми не почули його товариша. Знову почав розповідати про історію походження назви села. Я ще раз у відчаї махнув рукою і запитав: „А де закінчується ваша село?” „Кілометрів через три” – відповіли хлопці.

Справа у тому, що річка біля Іванівки дуже петляє – то наближується до хат, то віддаляється далеко в степ. Ось ніби вже закінчився населений пункт, а пропливаєш по воді пару кілометрів і знову опиняєшся біля того ж самого місця – за декілька десятків чи сотень метрів.

Нарешті, уважно роздивившись карти, ми зорієнтувалися, де знаходимося. Я по мобільному передзвонив у село Підгаврилівка сусіднього із Межівським Покровського району місцевому краєзнавцю Володимиру Драному і попрохав підказати, де краще спинитися на нічліг. Визначилися – неподалік від мосту на високому правому березі річки напроти села Іскра Великоновоселківського району Донецької області.

Коли ми припливли сюди, нас зустріли з музикою і піснями – на березі стояли Володимир Петрович із донькою Оксаною та відомий у регіоні музикант Леонід Іванов, який грав на акордеоні і всі троє співали для нас козацькі пісні. Перенісши речі на місце чергової стоянки, ми з давнім другом відправилися його автомобілем у пошуках хліба та по воду. Неподалік у високих скелях є джерело із великим вмістом срібла. Місцеві жителі переконані, що та вода – найкраща в Україні.

За кілька кілометрів від нашої стоянки знаходиться село Гаврилівка, на території якого по балці Злодійська колись пролягав знаменитий Муравський шлях. Цю місцевість давно облюбували козаки, хоч за підтвердженими письмовими даними кілька перших зимівників тут з’явилося у 1696 році. Правда, внаслідок нападу татар у 1768-1769 всі вони були знищені. Але вже навесні 1770 року запорожці на чолі із відставним старшиною Гаврилом Блакитним знову поселилися у цій місцевості. Після зруйнування Запорозької Січі тут теж заснована державна військова слобода і названа в честь імені старшини, який згодом приклав чимало зусиль для її розбудови.

Коли ми з Володимиром повернулися, табір вже був розбитий і горіло багаття. За розмовами та піснями навколо нього спливло кілька годин.

Вранці пішов дощ, а як лише припинився, зібрали речі і спустили човни на воду. Та небо знову „прорвало”. Довелося ще чекати з півгодини під мостом, поки воно проясниться.

Підплили до Новопавлівського лісу, де нам рекомендували зупинитися. Лісник Юрій Наконечний був у від’їзді. Із ним переговорили по мобільному і вирішили заночувати на правому березі перед штучним водоспадом. Уранці перенесли все своє майно берегом якусь сотню метрів і рушили вниз. Річка стала бруднішою. Незабаром зустрілися пороги. Правда, прохід був, але вода бурунилася між валунами, все навколо – у піні. Береги ж позаростали. Після кількахвилинного огляду і „консиліуму” вирішили сплавлятися.

Спочатку відправився Олексій. Вдалося. Правда, течія занесла „першопрохідця” дуже далеко. За ним – Дмитро. Його човен штурхонуло вправо, кілька разів перекрутило, але не перекинуло. Ми з Людмилою Василівною вирішили придержувався лівого краю. Течія відразу підхопила нас, але одне весло, зачепившись за камінь, потрапило під човен. Щось там хруснуло, а човен відкинуло вправо, знову вліво, потім розвернуло і понесло річкою. Коли підняв весла, жахнувся – на лівому була зламана лопать. Дмитро показав свої – у нього теж, тільки на правому. В Олексія ж усе було в порядку.

На такий розвиток подій ніхто не розраховував. Запасних лопатей не було. Думки роїлися в голові – як вийти із скрутного становища посеред степу? Задіяти по телефону когось пошукати у навколишніх селах – справа, очевидно, марна. Та й зв’язок тут в окремих місцях відсутній. Тож, спустившись нижче до урочища Грушеве, де колись було село з однойменною назвою, але ще за радянської доби визнане „неперспективним” і поступово зникло з лиця землі, зробили короткочасну зупинку. Піднялися на високі пагорби і я подзвонив власному кореспонденту газети „Сільські вісті” Миколі Нечипоренку, члену нашого товариства. Він був у Запоріжжі і лише надвечір планував повернутися до Дніпропетровська. Домовилися, що я переговорю із фірмою-виробником, а він привезе запасні лопаті. Микола Миколайович пообіцяв, але лише в суботу. Тож нам залишалося чекати ще дві доби.

Повернулися до човнів і, звичайно, вже не такими темпами пішли далі. Спинилися буквально неподалік – де річка Кам’янка впадає у Вовчу. Розташувалися на високому лівому березі першої, щоб порибалити і ознайомитися із місцевістю.

Перед нами простилався мальовничий і легендарний Дібрівський ліс, який штучно насаджували із 1863 року, хоча на цьому місці і раніше гомоніли на вітрі зелені діброви – переважно із дубів, деякі із них збереглися і донині. Природній зелений масив раніше займав до 425 десятин. Зараз же ліс у кілька разів більший. Нині тут – державний заказник.

Колись неподалік був старовинний козацький зимівник Дібрівський, на базі якого після зруйнування Запорозької Січі заснована військова державна слобода, де вже через кілька років нараховувалося півтори сотні дворів. На жаль, весною 1798-го сталася трагедія – сильні піщані бурі обрушилися на поселення. Піском засипано городи, сади, а будинки та церква – по самі вікна. Лише наступного року отримано дозвіл на переселення жителів за кілька кілометрів звідти.

Особливий інтерес у зеленому масиві представляє різновидність сосни звичайної, яка, крім Голосіївського лісу на околиці Києва, більше ніде не зустрічається. Її виявлено в 1951 році комплексною експедицією Академії наук УРСР. Цій різновидності сосни Вчена Рада Академії присвоїла ім’я першовідкривача – Фоміна. Звідки ж таке диво? Виявляється, місцеві паломники, буваючи в Києві на великі релігійні свята, приносили звідти насіння і висівали вдома.

У цьому лісі навесні 1918 року нащадки запорожців створили партизанський загін під керівництвом місцевого жителя колишнього моряка Феодосія Щуся для боротьби із австро-угорськими військами, які нещадно тероризували і грабували місцеве населення. Переховувалися сміливці у печері, що була дообладнана і розширена в одній із козацьких схованок. Там на перших порах знайшли притулок два з половиною десятки повстанців. На груповій фотографії того періоду – більшість юнаків у козацьких шапках, а в декого навіть на голові видно й оселедець. Восени того ж року тут щусівці об’єдналися із гуляйпільським загоном Нестора Махна і підняли перше в регіоні масове повстання проти чужинців. Саме у Дібрівському лісі Нестора Івановича вперше назвали „батьком”, а із волелюбних жителів Великомихайлівки восени того ж року був сформований цілий полк для боротьби за кращу долю.

Ще донедавна у цьому лісі ріс могутній майже 500-літній Дуб Смерті, під яким, за народними переказами, відпочивав навіть легендарний кошовий отаман Іван Сірко. Різні тлумачення походження цієї назви існували впродовж десятиліть. Більшовики розпускали чутки, що на дубі „бандит” Махно вішав людей. Хоча авторитетна комісія, яка працювала в середині ХХ століття довела, що махновці тут не повісили жодної людини. До речі, у махновців і не було звички вішати – вони або розстрілювали ворогів, або відпускали полонених, якщо ті давали клятву більше не виступати проти повстанців. Вірогідно ж, назва пішла від того, що під час обстрілу лісу австрійською артилерією об’єднаний загін Щуся – Махна перебазувався до дуба-велетня, куди не долітали снаряди. Тоді ж Феодосій сказав: „Тут будемо стояти до смерті, або переможемо!”

У пізніші роки нелегка доля склалася в історичного дерева. У нього кілька разів влучала блискавка, розколовши майже навпіл, та лісовий гігант, діаметр крони якого був понад 25 метрів, вистояв і продовжував приваблювати до себе не тільки жителів навколишніх сіл, а й сусідніх районів, областей і навіть із близького та далекого зарубіжжя. Восени 2002 року приїжджі негідники залили в дупло дизпаливо і підпалили. Місцевим лісникам вдалося погасити пожежу, але від колись могутнього дуба залишилася єдина гілка. А через кілька років невігласи спалили і її. На землі чорнів лише стовбур в обхваті до п’яти метрів.

Завдяки ініціативі директора Васильківського держлісгоспу Віктора Даценка, який народився і сформувався як особистість саме в Дібрівському лісі, бо тут, у лісництві, жили і працювали його батько та дід, на цьому стовбурі встановлено бетонну плиту, а на неї – 4-тонний камінь, де  прикріплена меморіальна дошка, а поруч на великій гранітній брилі – ще одна. Написи на них розповідають про історію знаменитого дуба та повстанського руху 1918 – 1921 років.

Великомихайлівку і донині у навколишніх селах називають Дібрівкою – як пам’ять про славну історію однойменного козацького зимівника.

Ознайомились із місцевістю, де колись разом із старшим науковим співробітником лабораторії археології Придніпров’я Дніпропетровського національного університету Володимиром Шалобудовим знайшли пару ґудзиків, які існували у ХV столітті, що підтверджує тут перебування вже тоді козаків. Потім вирішили порибалити. Правда, я ще пройшовся прибережними скелями з дозиметром, щоб заміряти радіацію. Як для гранітів вона була нормальною – лише у півтора-два рази перевищувала допустиму норму. Дмитро й Олексій за цей час на перетяжку вже витягнули з десяток чималих головнів.

Перші дні експедиції показали, що для детального обслідування місцевості, довготривалих зустрічей із цікавими людьми у нас просто не вистачить часу. Вітер не давав можливості швидко пройти намічену на щодень віддаль. Навіть обладнання для підводних досліджень практично було не задіяне. Всі вже змирилися із таким становищем, але ми помічали найцікавіші місця у надії повернутися сюди у найближчому майбутньому.

Наступного дня помалу сплавлялися понад Дібрівським лісом. Його Вовча оперезала гігантською петлею. Зупинялися біля великих скель, кожна із яких оповита легендами, що пояснюють походження їхніх назв.

У селі Новоселівка, яке на лівому березі напроти лісу, ледве випросили п’ятилітровий бутель прісної води – тут вона привізна. Ми не могли збагнути, чому місцеві жителі воду возять здалеку, коли поруч багато джерел, правда, замулених. Нікому, мабуть, викопати криницю чи колодязь.

Спинилися на нічліг у лісі за кілька кілометрів від лісництва (за погодженням із керівництвом держлісгоспу). На протилежному боці – гектарів з двісті іншого лісового масиву, який у народі називають Молодцовським – за іменем пана, який тут колись жив. На тому місці на початку ХХ століття ще було невеличке село Євграфівка, де зупинявся відомий дослідник запорозького козацтва Дмитро Яворницький, мандруючи цим краєм. За радянських часів село зникло, а панський ліс був розширений. Правда, для прогулянок він зараз практично непридатний – заріс високою густою травою і кущами.

Вранці при підході до лісництва нас зустріло подружжя Нечипоренків – Ніна Михайлівна, член правління нашого товариства, та її чоловік Микола Миколайович, які привезли із Дніпропетровська аж шість запасних лопатей на весла. Ми відразу дві з них поставили замість зламаних. Причаливши до піщаного пляжу, піднялися вгору до контори лісництва, де нас чекали директор держлісгоспу Віктор Даценко та лісничий Борис Галда. Вони із своїх працівників виставили охорону речей експедиції, а нас запросили оглянути ліс і місцевість.

Тут ми ближче познайомилися із відомим харківським художником Сергієм Пущенком, уродженцем села Володимирівка сусіднього Межівського району, яке засноване у 1898 році вихідцями із Гаврилівки. Першими поселенцями там були господарі Купрій, Коток і Третяк. Спочатку поселення називалося Купрієвим, а пізніше перейменоване на сьогоднішню назву – в честь київського князя Володимира.

Сам Сергій Миколайович – нащадок відставного старшини Гаврила Блакитного. Тож і не дивно, що з перших кроків створення Українського козацтва у 1990 році він став членом Покровської сотні Харківського козацького Слобідського полку, а в його доробку домінує козацька тематика. Про це яскраво свідчить і добротно підготовлений альбом „Мистецтво Сергія Пущенка”, де поруч із картинами поміщені оповідки, сентенції, бувальщини та легенди, пов’язані із козаччиною, які доповнюють суть окремих картин. Всього в альбомі 667 мистецьких творів. На створення багатьох сюжетів надихає художника відвідування вже протягом чотирьох десятиліть, починаючи із дев’ятирічного віку, Дібрівського лісу та його околиць. Його творчість висувають на здобуття Шевченківської премії.

Тут же вчитель Великомихайлівської середньої школи Віктор Діденко показав нам залізний наконечник списа, який недавно знайшли механізатори на полі. Це ще раз підтверджує, що в даній місцевості ще в сиву давнину відбувалися бойові дії.

На жаль, за браком часу відвідати поховання свого прадіда по матері Панаса Квітки не вдалося. Взимку 1918-1919 років столітній віщун Панас лікував у Дібрівському лісі Батька Махна, у якого була хоч і не тяжка рана після першого бою з австрійцями, але довго не заживала. Чимало уваги цьому епізоду присвятив запорізький письменник Віктор Ахінько у книзі „Нестор Махно”, яка вийшла 2000 року в серії „Життя знаменитих людей” у Москві.

Не вдалося провідати й 96-річну Галину Єгорівну Пономаренко, з якою звела доля перед експедицією, сусідку телефоністки Тіни. З тією чорнявою красунею із роду середняків Батько Махно прожив всього півроку. Їхні долі розійшлися після того, як мій прадід напророчив Нестору Івановичу, що в нього народиться донька (після смерті сина від першої дружини Насті), але з іншою жінкою. У передбаченнях віщуна місцеві жителі не сумнівалися, бо всі в окрузі вже знали – як скаже старий Квітка, так воно й буде – через місяць, рік, чи й більше. Він навіть наперед назвав дату своєї смерті і попросив синів Івана та Олександра, аби заздалегідь попередили всіх родичів та знайомих, щоб ті прийшли попрощатися з ним. При цьому кинув фразу: „А я провірю”. Так воно і сталося – наступного дня після смерті, коли труну винесли на подвір’я і зібралося чимало люду, покійник раптом... відкрив очі, піднявся і доскіпливо обвів поглядом присутніх. Із переляку всі розбіглися. Довелося синам ховати батька наступного дня.

У жодній книзі чи статті про Нестора Івановича не назване прізвище Тіни. Просто письменники та журналісти часто-густо переписують один в одного історичні, а інколи й придумані кимсь, далекі від істини, факти. Бабуся ж першому та, мабуть, і останньому в своєму житті досліднику повстанського руху наговорила на диктофон чимало цікавих речей про стосунки Нестора й Тіни і назвала її справжнє ім’я – Христина Овчаренко, а по-вуличному – Христя Циплюк.

Хотілося зустрітися і з настоятелем Свято-Успенського храму Української Православної Церкви Київського Патріархату протоієреєм Олександром. Він багато уваги приділяє відродженню козацтва. Зокрема, започаткував проект Дібрівського зимівника неподалік від того, який був у старовину. Крім того, своїми золотими руками створив десятки дерев’яних скульптур запорожців, чотирнадцять із яких є окрасою моєї, чи не єдиної у світі, колекції скульптурних зображень козаків. Приїхавши на початку 2001 року із Луцька в легендарний козацький край, Олександр Левчук настільки захопився багатою місцевою історією, що для поглиблення своїх знань вступив і зараз навчається заочно на історичному факультеті Бердянського педагогічного університету. Свою любов до козацтва священик передає учням Великомихайлівської середньої школи, де веде гурток різьби по дереву та чеканки. Його вихованці – неодноразові переможці обласних конкурсів народної творчості. Зустріч із цією неординарною людиною не відбулася з банальної причини – в отця Олександра зламався мобільний телефон.

Нам пропонували переночувати в добре обладнаній кімнаті відпочинку при конторі лісництва, та ми відмовилися – не захотіли за кілька сот метрів та ще й нагору переносити речі. День був настільки насиченим, що лише надвечір ми попливли далі у пошуках місця для ночівлі.

Там, де нам рекомендували розбити табір, не сподобалося. Спустилися вниз у надії, що знайдемо щось краще. Почало сутеніти, а ми ніяк не могли визначитися зі стоянкою. Уже в темряві допливли до невеличкого містка. Дмитро й Олексій із допомогою потужних ліхтарів пішли його оглядати, щоб уточнити – переносити речі, чи вдасться пропустити човни водою. Я ж вирішив ознайомитися з берегом зліва, бо на правому боці було село. Місце для ночівлі було нікудишнє – замулений пісок впереміж із камінням, зрідка порослий травою.

Всі пропонували рухатися вперед, та я наполіг зупинитися тут – у темряві в будь-яку мить можна наскочити на гостре каміння, гілку чи ще щось і проколоти човен. Із великими потугами віднайшли місце для одного намету на невеличкому трав’яному острівці, а Дмитро з Олексієм вирішили спати безпосередньо у човнах.

Піднялися на світанку. Двома човнами моїм напарникам, лежачи на дні, вдалося проплисти під містком, а ось третій – із тентом – довелося переносити по суші.

Пройшовши ще з півтора-два кілометри, наблизилися до великого сучасного автомобільного мосту, а неподалік від нього – старий, майже над самою водою. Якраз до нього наближався із вудками місцевий краєзнавець Микола Фесун. Він не очікував такої ранньої пори зустріти нас, хоч про експедицію знав і навіть збирався із старшим сином Юрком на своєму човні частину шляху пройти разом із нами. Та в останній момент термінові справи землевпорядника при сільраді не дали можливості відлучитися на тиждень-півтора.

У дитинстві я дружив із Миколиним старшим братом Олександром, який раніше жив за дванадцять кілометрів звідси – у селі Новопетрівському, де я народився і виріс, і куди в 1921 році „добровільно” запропонували виселитися в голий степ із Великомихайлівки разом із іншими заможними селянами моєму діду.

Шурик мені був молочним братом. Коли їхня сім’я знову повернулася до Великомихайлівки, я щоліта приїздив сюди і саме Олександр першим захоплююче розповів, що колись по Вовчі ходили козацькі чайки і повідав чимало таємниць Дібрівського лісу. Він знав про це від прекрасних істориків своєї школи – директора Миколи Сергійовича Самухи та Олексія Лаврентійовича Лапка, які багато працювали в архівах, а потім створили великий сільський музей, який діє і нині. Саме там зроблене фото стели засновнику села – козаку Михайлу поруч із половецькою та скіфською бабами. Можливо, це останній такий знімок – скіфську бабу вночі з 9 на 10 вересня 2009 року викопали злодії, щоб вона „милувала” очі комусь із новітніх суперменів на дачі. Міліція шукає. Результат такий, як і з викраденою там же у травні 2003-го половецькою бабою. Напевне, крадії не усвідомлюють, що ті статуї, зняті із древніх поховань, закляті і приносять нещастя

Після обіду, перед нашим відходом, вирішили біля річки на фоні човнів зробити групове фото на згадку. І тут сталося непоправне. Доручили місцевому підлітку, щоб він натиснув кнопку одного із цифрових фотоапаратів. Що і як він робив, але...кілька сот унікальних кадрів, знятих за перші дев’ять днів експедиції, зникли безслідно.

Розробникам фотоапаратів варто б подумати, як удосконалити фіксування цифрового зображення, щоб уникати подібних прикрощів. Принаймні, навіть за рахунок збільшення ємності чіп-карти та її вартості, щоби зняте перед очищенням картки спочатку автоматично відправлялося в архів, а потім ще раз – на розсуд власника. Так званий, додатковий контроль.

На лівому березі Вовчої при впадінні в неї невеличкої річки Вороної залишилося село Орестополь. Воно характерне тим, що після ліквідації Запорозької Січі землями навколо заволодів пан Явецький, який створив кріпосний театр, для чого підбирав і привозив найкрасивіших голосистих хлопців та дівчат аж із Сосниці Чернігівської губернії. До сих пір тут чи не найкращі співаки в окрузі – передається по генах, а в народі Орестополь інколи називають Явещиною.

Наступна ніч для команди стала особливою і, напевне, запам’ятається кожному на все життя. Не знайшовши нормального виходу на берег, ми врешті-решт спинилися у старому покинутому кар’єрі. Оскільки на граніті намети поставити було неможливо, вирішили спати під відкритим небом. Десь опівночі Воробей прокинувся від таємничого шелесту: в темряві спросоння побачив обрис...вовка. Спрацював професійний навик спецпризначенця – автоматично схопив зброю. Тим часом, від Олексієвого поштовху, прокинувся і Рожко, а потім і останні. Разом розгледіли, що ніякий то не вовк, а велика вівчарка, яка хотіла у нашому таборі чимось поживитися. І таки встигла вже це зробити. Уранці всі подружилися з Барбосом – таку кличку дали ми непроханому гостю, який навів на нас нічних жахів, і навперебій пригощали його скромною, але смачною туристичною їжею.

Рано-вранці, коли ми вже рибалили, у кар’єр із вудками велосипедом приїхав вчитель-пенсіонер із Великомихайлівки Олег Глушко. Нам було про що поговорити, але лини та карасі, що клювали раз за разом, заважали. Ще його нині вже покійний батько Сергій Якович, теж історик, у 1990-х роках надав мені чимало місцевих краєзнавчих матеріалів, частина з яких була використана в книзі „Легенди Дібрівського лісу” (2003), а інші чекають свого часу.

Вітер був попутній, що не часто траплялося від початку нашого походу. Зліва залишилося „неперспективне” село Тихе, де нині проживає єдина старенька бабуся. Колись тут був маєток козацького сотника Синєгубова і хутір називався його іменем.

Попереду справа – одне із найкрасивіших сіл Покровщини Коломийці. Воно хоч і не дуже велике, але тут є навіть ресторан із прекрасною назвою – „Перлина” та готель, що не зовсім звично для сільської місцевості. Зустрілися із заступником директора місцевої агрофірми „Обрій” Віктором Чередником. У бурхливому морі ринкової економіки місцеві селяни знайшли свою нішу – створили племінний завод по вирощуванню порід Великої білої свині та ВРХ Червоної степової, що йдуть і на експорт, а також мають свій переробний цех.

Заночували на високому лівому березі перед Олександрівкою. Тут в урочищі Кут відкрито поселення пізньої бронзи (ІІ—початок І тисячоліття до н.е.). Село знамените і своїм нині Вищим професійно-технічним училищем №75, що має свої витоки ще з ХІХ століття.

У селищі Покровське біля першого мосту нас зустрів редактор районної газети „Покровський край” Микола Кроль, який не тільки зробив знімки і взяв інтерв’ю, а й власним авто звозив по продукти та воду. Ця місцевість із давніх-давен була заселена козаками, але особливо прославилась за часів Івана Сірка, де він неподалік розбив татар. До сих пір частину райцентру в народі називають Сірківкою. В честь знаменитого кошового сучасні козаки Покровського куреня на лівому березі Вовчої встановили пам’ятний хрест і спорудили капличку. Із письмових джерел відомо, що у 1760 році тут заснував свій зимівник відставний запорозький старшина Головко. Та як не дивно, покровчани ведуть відлік своєї історії лише з 1779 року, коли слобода Покровська вже була густо заселена. Такий парадокс, напевне, виник з тієї причини, як у нас було заведено ще з імперських часів, щоб стерти з народної пам’яті навіть згадку про козацтво.

Далі річка глибока. Тут місцеві рибалки в останні роки не раз виловлювали кількапудових сомів. Ще на початку ХХ століття біля Покровського плавали баржі, що зафіксовано на старих знімках. Проте вже за кілька кілометрів річка знову замулена від розораних навколишніх земель.

Біля Богодарівки вирішили теж наметів не ставити, а спати від відкритим небом на високому лівому березі між духмяних трав. Вранці, збиваючи росу, довелося сходити в село, щоб докупити деяких продуктів, але основне – оглянути курган ІІ тисячоліття до нашої ери висотою близько трьох метрів, який знаходиться...прямо в огороді. Як розповіла господиня, вона на цьому подвір’ї живе вже четверть віку і при покупці будинку дала розписку в сільраді, що до пам’ятки археології буде ставитися бережливо, не розорюватиме і не розкопуватиме її. За словами жінки, таке сусідство із древнім похованням на сон і психіку не впливає.

Вже о 7.45 рушили далі. Зліва у Вовчу неподалік впадає річка Гайчур, вся заросла очеретами та іншими травами. Ще в епоху бронзи (ІІ тисячоліття до н.е.) трохи вище русла притоки було поселення, залишки якого у 1949 році виявив археолог Валентин Даниленко.

Далі через Вовчу нам зустрівся перший залізничний міст, одноколійний, споруджений при будівництві лінії Чаплине—Бердянськ у 1902-1904 роках. Під час війни його двічі руйнували – у 1941 та 1943 роках, а потім капітально відновили. Незважаючи на кількаметрову висоту, у 1964-му під час весняного паводку вода піднялася за 36 сантиметрів до низу конструкцій мосту і наробила багато лиха. Значний підйом води тут також був зафіксований навесні 1985 року.

Під мостом річка зараз вузенька, неглибока, але має небезпечний перекат. Ми подолали його без пошкоджень, вже враховуючи певний досвід. Далі швидка течія сповільнюється, річка ширшає, по обидва боки – очерети. Десь через пару кілометрів – два автомобільних мости: Верманський старий і новий. Перший дуже низько над водою, тож довелося човни і речі переносити, а під другим пройшли, зачіпаючись за дно.

Перед Катеринівкою і в самому селі довелося під нещадною спекою долати ще кілька перешкод: зруйновану кладку, місток, браконьєрські металеві перетяжки, затоплені дерева, пеньки.

У Катеринівці зупинилися на кілька годин для ознайомлення із населеним пунктом і поповненням запасів води та продуктів. У цьому селі є пам’ятка архітектури – зразок садибної будівлі ХІХ століття, колишній маєток пана Мазараки.

Та чи не найбільша небезпека нас чекала попереду – за пару тижнів перед цим без дозволу районної влади один із місцевих „крутих” зруйнував греблю на річці, мотивуючи тим, що у його погребі та в сусідів з’явилася вода. Тож ми ледве не попали в катастрофу – ще за кілька десятків метрів до цього місця течія підхопила плавзасоби і стрімко понесла вперед. Лише щасливий випадок та нелюдські зусилля порятували всіх від явної біди. Оскільки тут береги круті і досить проблематично було переносити човни, рискнули сплавити їх, притримуючи за довгі шнури.

Після такої напруженої переправи десь через кілометр зупинилися на ночівлю. Погода не віщувала дощу, тож наметів не ставили. А ось човен, на якому плив Дмитро, вдруге довелося клеїти. Та це нам не зіпсувало настрою і ми встигли ще й порибалити.

Наступного дня пройшли дуже низький міст у Романках – лежачи на дні човнів. Зупинилися біля однієї із рибальських кладок. Скупалися – глибина до п’яти метрів. У цьому місці найвдалішим рибалкам інколи таланить виловлювати сомів до двох, а то і до трьох метрів! Молока в селі не вдалося купити – жителі вже встигли здати його приїжджим заготівельникам. Тож одна із жіночок віддала нам свої останні 2 літри з домашнього холодильника. Грошей не захотіла брати.

За Романками глибина річки понад 2 метри. Минули село Пришиб, не зупиняючись. Це вже Васильківський район. Тут з’явилися високі пагорби, а попереду – гребля з каміння. Течія сильна. Довелося відкинути кілька великих каменів, щоб пропустити човни, передаючи їх із рук у руки.

На правому високому березі – Григорівка, колишня військова слобода, яка виникла на базі зимівників і хуторів запорозьких козаків. Був час, коли поселення називалося Кривий Ріг (до 1926 року). У буремні 1918-1921 роки близько тисячі жителів цього села влилися в ряди повстанської армії Батька Махна. До сих пір тут можна почути багато цікавих переказів і легенд, пов’язаних із цією місцевістю. Із старих будівель збереглося приміщення Земської школи. Дві ж великі кам’яні церкви, яку збудували нащадки запорожців, зруйнували вже на початку 1980-х років за вказівкою вищестоящих партійних органів.

Подолавши ще кілька перешкод, почали шукати місце для нічлігу. Це виявилося не просто. Тут понад річкою, як не дивно, в окремих місцях майже немає дерев. Пройшовши за день 19 кілометрів, врешті-решт зупинилися перед селом Дебальцеве, на правому, протилежному від нього, березі. На рибалку ні часу, ні сил не вистачило.

Наступного дня кілька годин провели у Дебальцевому. Насамперед, нас цікавив музей, який заснований у листопаді 1980 року. Він знаходиться в одному будинку із сільрадою. При вході – половецька кам’яна баба. Серед привабливих експонатів – тачанка махновських часів. У східній околиці села в огороді родини Паталахи ще одна цікавинка – шестиметровий курган, якому вже п’ять тисячоліть.

Зараз у цьому населеному пункті проживає близько тисячі жителів у майже чотиристах садибах. Село чисте, належно впорядковане. Відчувається рука доброго господаря. Безробітних, які на обліку в центрі зайнятості, тут залучають до громадських робіт.

Залишилося подолати останній відрізок першого етапу, наміченого на 2009-й рік, водного шляху. Вже за Дебальцевим зустрілися в одному місці густі водорості і ряска, у яких застряли човни. Довелося розгортати руками. Один чоловік на березі сказав, що за Павлоградом нас чекають ще складніші перепони. Поки що ж ми пливли за попутним вітром. Минули невеличке село Вовчанське на правому березі і наблизилися до райцентру Васильківка. Підійшли до колишньої гідроелектростанції. Перепад води – до десяти метрів. Лівим берегом перенесли речі. Піднявся сильний вітер прямо в обличчя. Зупинилися на лівому березі напроти Циганського парку. Тут була остання ночівля із даним складом експедиції. За два тижні пройдено майже 160 кілометрів, а попереду – ще до 190. Втретє клеїли Дмитрів човен. Забігаючи наперед, скажу – і в останнє.

Наступного дня по Дмитра та Олексія приїхали родичі автомобілем. Електричкою прибула їхня зміна – член козацької організації, випускник Гірничого національного університету Андрій Борисенко, який щойно захистив на „відмінно” два дипломи – юриста й економіста, та його подруга економіст Ольга Колесникова. Безумовно, з молодими і недосвідченими дорога передбачалася нелегкою.

Дмитро Рожко та Олексій Воробей, на яких ліг основний тягар пройденого шляху, з бувалих. Дмитра ще в 1985-1986 роках, коли він був семикласником, я навчав у гуртку „Юний репортер” при Дніпропетровській СШ №1. Вже тоді виводив його разом із ровесниками по Придніпров’ю, навчав не тільки майстерності фотографії, а й любові до Природи. Зараз він – технічний директор ТОВ „Спеціальні захисні системи”. Олексій нині працює пліч-о-пліч із Дмитром. Їх подружила не тільки спільна робота, а й велика жага до пізнання краю.

Коли ми зібралися всі разом, до нас завітали відповідальний за проходження експедиції по Васильківському району директор централізованої бібліотечної системи Сергій Мазур та редактор районної газети „Васильківський вісник” Ігор Білий.

Вже в ХVІІ столітті в цій місцевості були запорозькі зимівники. Їхні поселенці не тільки займалися господарською діяльністю, а й несли сторожову службу по охороні шляху, що проходив із Січі через урочище Василькове на Кальміус і, зокрема, в Кальміуську паланку. Символічно, що пізніше у слободі Васильківка першим священиком Вознесенської церкви, освяченої 18 квітня (ст. ст.) 1782 року, був Василь Покволитий, з іменем якого інколи помилково пов’язують походження назви населеного пункту.

У районному краєзнавчому музеї є експонати козацької доби: кілька фотографій та фотокопій, а також зразки кахлі та підкова, знайдені під час розкопок працівниками Дніпропетровського історичного музею імені Д.І.Яворницького у серпні 1973 року, зібрано деякі легенди.

Після від’їзду Дмитра й Олексія ми з Людмилою Василівною поплили на окремих човнах, а Антон з Олею – в одному. Тепер першим прокладав шлях я, вчасно попереджаючи про найменшу небезпеку. Пройшовши із перешкодами за чотири години десять кілометрів, спинилися на першу ночівлю з новим складом перед урочищем Біла скеля. Зварили юшку.

Наступного дня йшли, в основному, то по мілині, то долали перекати з каменю. Перед обідом зробили короткочасну зупинку неподалік урочища Крутий Яр. Далі – справа невеличке село Преображенське, де досліджено поселення часів пізньої бронзи (ІІ-І тисячоліття до н.е.). Місцевість рівнинна, хоча берег високий. Та, як кажуть досвідчені археологи, якщо тобі сподобалося якесь місце, значить воно могло припасти до душі і тим, хто прибув сюди і багато століть тому. Тут купили свіжого молока і нарвали вишень на компот.

Вітер був попутний, тож поспішили далі, майже не працюючи веслами. З лівого боку було село Воскресенівка, але з води його майже не бачили, хіба що кілька хат вже на околиці.

Від Великоолександрівки залишилися неприємні враження: мілини, загати із старого очерету і гілок, які довелося розбирати руками, перекати, мости, під якими важко пройти. Крім того, вітер знову розвернувся і човни почало зносити назад. Тож доводилося періодично злазити з них і тягнути за шнури понад берегом, де була можливість. Часта зміна напрямку вітру пояснюється дуже просто – він на маленьких річках, де на берегах високі очерети і дерева, дме вздовж води. Коли ж голуба артерія змінює напрямок, а вона, дійсно, часто-густо крутиться, як змія, то і вітер стає то попутнім, то зустрічним.

До 1964 року цей населений пункт називався Олександрівкою. Тут з давніх часів жили козаки, але їхні поселення були знищені під час агарянського (1768 і 1769 роки) нападу. Після того військовий старшина батуринського куреня Олександр Шпак на початку 1770 року першим прибув сюди і влаштував свій зимівник, який у 1776 році перетворено на військову слободу і названо його іменем.

Ми довго не могли знайти місце для зупинки – всюди високі береги і очерети. Вже після заходу сонця добралися до села Троїцьке Павлоградського району, пройшовши за день рекордну за весь час експедиції відстань – майже 25 кілометрів! І це при тому, що рухалися не як туристи, чи спортсмени, а встигали ще зайнятися і дослідницькою роботою.

Наступного ранку до нас прийшов дідусь із справжнім козацьким прізвищем – Могила, який дуже боявся, що ми спалимо його сінокіс (таке вже було з горе-рибалками) і пропонував ще вчора пройти з півтора кілометра до мосту, та в нас вже не було ні часу, ні сил. Федір Іванович приніс із власного огороду свіжих огірків. Ми з ним швидко подружилися. Він виявився неабияким оповідачем. Кілька історій із його вуст можуть лягти в основу захоплюючих оповідань чи легенд.

На території села виявлено поселення ранньослов’янської черняхівської культури (ІІ-V століття н.е.). Сучасне ж Троїцьке веде свій відлік історії від першої згадки його в письмових джерелах на початку 1783 року, коли воно належало князю О.О.Прозоровському і мало власну церкву. Хоч не виключено, що тут теж колись були козацькі зимівники.

У Троїцькому познайомилися ще з однією особистістю – керівником фермерського господарства „Снятинське” Ярославом Куцаком. Він має юридичну освіту, працював головою колгоспу, викладав історію у місцевій школі. Ярослав Васильович пригостив фруктами, а в дорогу дав дволітрову банку меду. Він розповів, що неподалік села знаходився козацький майдан, а зараз там смітник. У цілому ж, як показала зйомка із космосу, лише на території Троїцької сільради знаходиться 120 курганів! На жаль, більшість із них вже розорані. Як приклад: на північ від населеного пункту височіли кілька пам’яток історії та археології ще до 1980-х. Потім сюди приїхали (?) бульдозером, прорили посередині, щось знайшли і дали вказівку все зрівняти. Неординарна подія вимагає детальних досліджень. Насамперед, цим могли б зайнятися і представники місцевого козацького осередку, який формується.

Як розповіли старожили, раніше вода у Вовчі була чистою і прозорою, водилося чимало різноманітної риби. Після будівництва у Павлограді філії Південного машинобудівного заводу, який періодично скидає свої забруднені води в річку, ситуація різко змінилася. Після Троїцького практично немає раків, які можуть жити лише в доброякісній воді, та й риби набагато менше, оскільки вона масово гине внаслідок скидів промислових відходів.

Далі рушили лише після обіду. При виході із села багато загат, а в районі дач всю річку рибалки обплутали тросами і шнурами. Там збирається всіляке сміття, що попадає у воду. Оскільки спеціалісти рекомендують у цих місцях не рибалити, ми надовго сховали свої снасті.

Прийшовши з півтора десятка кілометрів, спинилися біля села Привовчанське. Місцевий житель В’ячеслав Барцунянц розповів із спогадів старожилів, як звідси ходили прогулянкові пароплави до Межиріч. Про таке зараз можна хіба що мріяти! Біля села над річкою – залишки земляної полкової фортеці ХVІІІ століття діаметром близько двохсот метрів.

Вийшли на зв’язок із директором Павлоградського держлісгоспу Віталієм Прохором. Він не рекомендував ночувати у межах міста і підказав, де краще спинитися. Пройшовши ще кілька кілометрів, знайшли більш-менш нормальне місце, а незабаром сюди завітав і Віталій Іванович.

Наступного дня ночівля була запланована за Павлоградом у селі Межеріч (знаходиться між річками Вовча і Самара), де нас вже чекав місцевий краєзнавець Віктор Петрушенко. Але туди треба було пройти ще близько 20 кілометрів. Дорога ж виявилася непростою. Вітер зустрічний, часом наближений до штормового, великі труби на дні, через які знову довелося переносити човни і речі. З часом, коли річка почала „крутитися”, змінювався і напрямок вітру. За містом часто зустрічалися мілини, корчі, перетини із дроту, небезпечні стовпці, об які можна продірявити човни.

Перед Межерічами до нас приїхав велосипедом Віктор Андрійович і показав, де треба облаштувати табір. Тут зупинилися на дві ночі.

Цей населений пункт значиться вже із 1689 року в реєстрах запорозьких козаків – тут були зимівники, землянки і мазанки, де проживали відставні військові старшини із джурами та наймитами. Запорожці мали свою каплицю з іконою Покрови Божої Матері й утримували при ній ієромонаха Самарського монастиря. Після знищення останньої Запорозької Січі в 1775 році ця місцевість дісталася в рангову дачу генерал-аншефу Олександру Олександровичу Прозоровському, який заснував слободу Межеріч і намагався заселяти її народом сімейним та осілим.

У селі непоганий музей – декілька кімнат із великою кількістю експонатів. На жаль, біда майже всіх сільських і районних музеїв, що вони останнім часом рідко поповнюються чимось новим. Гордістю ж межерічців став майдан, який знаходиться неподалік села. Свої думки про його походження висловила у книзі історико-краєзнавчих досліджень „Велич степових пірамід” (2008) краєзнавець із Павлограду Лариса Охотник. Правда, ця тема вимагає додаткових наукових досліджень, щоб підтвердити чи спростувати гіпотези автора.

Наступна зупинка – у Кочережках через 17 кілометрів, які пройшли за 7 годин. Перехід дуже складний: подолали 5 великих газопроводів, через які перекладали речі із човна в човен, стоячи де по пояс, а де і по шию у воді, бо берегами перейти ніяк – вони у цих місцях високі, інколи сягають до 10 метрів!

За кілька кілометрів перед Кочережками – Новомосковський ліс. Із правого боку помітили якусь річечку. Ми знали, що десь тут повинна Вовча впадати в Самару і лише інтуїтивно (при згадці розповідей очевидців, які бували в цих місцях) прийшла в голову думка, що отой потічок і є славнозвісною Самарою.

Мабуть, не у нас перших виникло питання, чому повноводній Вовчі після злиття з малесенькою Самарою дали назву останньої. Загадка історії.

Пройшовши далі, розбили табір у високій траві на узліссі перед Кочережками. Вночі пішов дощ, тож вранці було мокро ходити. По мобільному подзвонили вчителю історії місцевої школи Юрію Ляшенку і опівдні домовилися зустрітися перед мостом – це десь із кілометр від нашої зупинки. Човни і речі залишили в огороді вчительки Наталії Гайдамаки, самі ж відправилися на авто Юрія Васильовича знайомитися із селом та його околицями.

Цікава ця людина, неординарна, повна енергії та ентузіазму. Народився на Криворіжжі, закінчив історичний факультет Запорізького державного університету в 1986 році, а через рік переїхав до Кочережок, де проходив педагогічну практику. Відтоді весь поринув у пошуково-дослідницьку роботу. У школі створив музей, написав великий краєзнавчий нарис села Кочережки, став співавтором відеофільму про тутешні підземні ходи, біля яких і ми побували. Щодо підземних ходів, то вони є всюди, де тимчасово чи постійно проживали козаки. Для запорожців такі ходи і великі нори служили захистом від набігів ворогів, місцем, де можна сховатися від негоди. Правда, входи до них у більшості своїй вже зруйновані часом або людьми.

Кочережки, як пише Феодосій Макаревський у книзі „Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії” (1880 р.) „була перша, від Самарського монастиря, за течією Самари вверх, головна пристань для всіх, хто плавав по Дніпру через Самару, Вовчу і Міус в Азовське море”. За словами автора, при Кочережках був Сергіїв скиток Самарського монастиря, де постійно жили кілька монахів і запорозьких козаків, в обов’язки яких входило – приймати в пристані всіх мандрівників, постачати їх і всіляко сприяти подальшому благополучному плаванню.

Увечері забрали свої речі від Наталії Григорівни на берег, поставили намети. Наступного ранку знову був дощ. Перечекали і відправилися за 12 кілометрів до Василівки – вже Новомосковського району. Дорога стала ще складнішою – часто майже всю річку перекривали рибальські загати не тільки з дерева, а й із арматури, у воді багато звалених вітром великих дерев.

У Василівці перенесли все через понтонний міст і спинилися метрів за сто від нього в лісі напроти села. Тут теж отаборилися на дві ночі. Надіялися подивитися на березі свято Івана Купала, але чомусь організатори вирішили провести таке дійство...у клубі.

Ця місцевість в часи колонізації запорозьких земель Росією дісталася в рангову дачу секунд-майору Дмитру Черткову, сину Азовського губернатора, і слобода, яка заснована в 1779 році, названа в честь батька. Вже через три роки у ній було 279 жителів.

Тут зі мною трапився (аж досі, при згадці, моторошно!) випадок. Вирішив освіжити запасний одяг і черевики. Зайшов по пояс у річку і спокійно поплескую по воді. Особливо від черевиків тишу наповнюють однотонні звуки „бум-бум-бум”. Раптом щось велике торкнулось ноги, потім другої. Сом! Я отетерів, хоча з дитинства виробив у собі звичку придушення почуття будь-якого страху.

Виявляється, бувалі рибалки про це добре знають, підводний велетень, почувши специфічний звук, подібний до того, яким самка викликає самця, виповз із найближчої ями і приплив до порушника спокою.

Після Василівки вирішили порахувати кількість браконьєрських загат. До Всесвятського – це десь із шість кілометрів – таких виявилося аж 32! Внаслідок річка міліє, забруднюється, та й рибі не вистачає простору, у тім числі в пошуках місць для нересту.

Аж до Андріївки пропливали лісом. Правда, основний масив – зліва. За рекомендацією директора Новомосковського військового лісгоспу Анатолія Міцкана підшукали місце за так званим Танковим мостом поблизу Івано-Михайлівки на правому березі біля оздоровчого дитячого табору. За цей день пройшли 18 кілометрів.

Зранку наловили риби і зварили юшку. Ранок сонячний, на обрії з’являються хмарки, роси на траві немає. Слід очікувати дощ. Вирушили в дорогу лише об 11-й годині. Вітер зустрічний, течія повільна, рухатися важко.

Пройшовши сім кілометрів, спинилися біля села Вільне. Ця місцевість у свій час була розташована далеко від будь-яких битих шляхів, оточена дрімучими лісами і великими водами. Тож іще за козацьких часів тут знаходили притулок різні кримінальні злочинці, які ховалися від переслідувань Коша, оскільки сюди не розповсюджувалася його влада.

Я залишився біля човнів, а своїх супутників відправив у музей військового лісництва, де сам побував напередодні експедиції.

Спочатку хотіли переночувати біля Лисої Гори, де колись добували діаманти, але, добре знаючи цю місцевість, захотілося пошукати цікавіше місце. Тим більше, що час ще був. Правда, вже зривався великий вітер і ми пройшли лише п’ять кілометрів до Черкаського. Почав накрапати дощ і за всіма ознаками очікувалася злива. Довелося просити притулку у військових на пляжі. Тільки поставили намети, і ще не встигли занести в них всі речі, як небо ніби прорвало. Після дощу, попарно, вперше за всю дорогу сходили в кафе – захотілося свіжо приготовленого м’ясного і чогось гарячого, адже на пляжі ми не мали права розводити багаття.

Наступного ранку погода була прекрасною. Якщо далі кілометрів із чотири ліс був лише зліва, то після Хащового – з обох боків. Ввійшли у курортну зону. Все частіше почали зустрічатися нові вишукані будівлі на берегах із табличками „Приватна власність. Зупинка заборонена”. Цікаво, а кому ж дозволено порушувати „Водний кодекс України” щодо охоронних прибережних зон?

Зліва – велике і відоме козацькою історією село Орловщина. Урочище Орлів кут, що знаходилося в межах великих дач Самарського Пустинно—Миколаївського монастиря, вже з 1675 року славилося своїми пасікою, садом і притулком для паломників і мандрівників.

Треба зауважити, що в цьому місці легко заблудитися. Якщо побачите два русла і підете прямо, значить ввійшли у води Піщанки. Поблукавши водною артерією серед лісу, можливо, і потрапите знову в Самару через Самарчук, але я не впевнений у прохідності такого маршруту. Тож треба різко, більш як на 90 градусів повернути вправо і знову крутитися по річці-змії.

Пройшовши 20 кілометрів, ми наблизилися до Новомосковська. Тут знову застав дощ. Зупинилися на високому лівому березі перед залізничним мостом.

Для тих, хто захоче повторити наш маршрут або частину його, варто знати правила судноплавства і, зокрема, проходження під мостами, що охороняються працівниками воєнізованої охорони залізниці. Насамперед, іти лише по фарватеру, позначеному сигнальними знаками; не спинятися ближче як за 100 метрів до мосту; не викидати ніяких пакетів; не покидати плавзасоби. Знайте, що за вами пильно стежать (це їхній обов’язок!) озброєні охоронники і при першому ж порушенні...А втім, не випробовуйте долю! До речі, за цим залізничним мостом треба сходу повернути вправо, щоб не потрапити у майже такий же по ширині Самарчук.

У Новомосковську вирішили надовго не затримуватися. Хіба що зустрілися із представником держлісгоспу, який привіз воду, та сходили на ринок. Практично майже всі фотографії знімали з човнів. Особливо зацікавив дерев’яний козацький Троїцький собор, збудований без жодного цвяху.

При виході із міста теж треба бути дуже уважним, щоб не запливти в якусь затоку чи протоку, яких тут із добрий десяток. Оскільки далі ріка вже судноплавна, необхідно орієнтуватися по знаках і звіряти маршрут по великомасштабній мапі.

Проходили рибні місця і, зокрема, Новоселівку. Та нам вже було не до риби. Вирішили до вечора перейти через озеро імені Леніна, яке має кілька кілометрів у ширину і близько десяти – в довжину. Спочатку вітер був попутний, коли вийшли на водний простір – боковий і все сильнішав. Повертатися назад не хотілося. Коли були вже на середині озера, почався справжній шторм.

Справа від нас за кілька кілометрів було Підгородне – відоме ще з 1600-х років козацьке поселення. Воно розташоване на обох берегах річки Кільчень, притоки Самари.

Якщо раніше ми йшли один за одним, то зараз наші човни вітром порозкидало на великі віддалі і почало зносити до лівого берега – у бік села Олександрівка Дніпропетровського району. Хвилі розбивалися об борти, а бризки летіли прямо на речі. Тож довелося все сховати у великі целофанові мішки і наглухо зав’язати їх. Із неймовірними зусиллями дісталися берега, де річка Кринка впадає у Самару. Зараз про цю притоку майже ніхто не знає, бо після спорудження Дніпрогесу, рівень води у Дніпрі, а, відповідно і у гирлі Самари, різко піднявся. Тепер колишня Кринка (інколи її помилково називають Кримка) стала судноплавною протокою Самари.

Після короткочасного перепочинку ввійшли у Кринку, де вже було тихіше і висадилися на острові. Тут вирішили спинитися на останні дві ночі перед фінішем. Передзвонили Дмитру Рожку та Олексію Вороб’ю, домовилися, що вони зранку під’їдуть до берега, а ми їх заберемо човнами.

Фінішували рівно в наперед визначений час – о 14 годині 12 липня біля старовинного переїзду, що поблизу Богородицької (Новобогородицької) фортеці, де працівники і студенти Дніпропетровського національного університету від початку третього тисячоліття щороку проводять розкопки під керівництвом доктора історичних наук професора завлабораторією археології Придніпров’я Ірини Ковальової. Вже знайдено кілька десятків тисяч предметів.

На березі нас чекали родичі, близькі друзі, у тім числі ведучий програми „Про рибалку всерйоз” 11 телеканалу кандидат біологічних наук доцент ДНУ Роман Новіцький з оператором. Довелося розповідати не тільки про історію рідного краю, а й про рибальські трофеї та пригоди.



Обновлен 05 ноя 2011. Создан 04 янв 2011



  Комментарии       
Всего 3, последний 5 мес назад
ludvas1 16 июн 2012 ответить
Я хочу в похід і на рибалку!
ludvas1 21 авг 2012 ответить
Готуйся!
оля 09 мар 2017 ответить
бдлшщдз0х0ї-=
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником