ДОГО 'КРАЄЗНАВЧЕ ТОВАРИСТВО 'РІДНОКРАЙ'

Народ і влада - не єдині

Святкування 199-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка у Дніпропетровську



 

ЯКБИ ОЖИВ ТАРАС, ЖАХНУВСЯ Б.

 

Ім'я Тараса Шевченка для кожного українця – святе. Саме він своїм пророчим полум’яним словом, насамперед «Кобзарем», підняв Україну, розтоптану і поневолену, з колін, вселив дух гідності і боротьби за Волю. Його геній настільки потужний і багатогранний, що його не змогла (і не зможе!) затьмарити жодна колоніальна влада – ні царська, ні комуністична, ні посткомуністично-оліргахічна, яка сьогодні в Україні.

В усі часи кожна влада намагалася і намагається донині применшити роль Шевченка, звузити його розуміння, бо боїться того народу, яким править та й хоче правити і надалі, оббираючи до цурки. Для цього використовують чимало механізмів. Один із них – замовчування. Наприклад, до сих пір так і не випущено 12-томник творів Т.Г.Шевченка, запланований ще в кінці горбачовської перебудови (вийшло 2 томи і невеликим накладом – 3-й, а потім, із мотивацією нестачі грошей, взагалі припинено випуск). Серед брутальних – під виглядом «правди» масове тиражування продукції (типу «бузинівської») для дискредитації титанічної постаті з метою показати її ледве не гіршою серед будь-кого із смертних. Але чи не наймасовішим стало пристосуванство під Генія.

Сьогодні ім'я Тараса намагаються використовувати майже всі політичні сили, навіть найзапекліші вороги українського народу та яничари. Приклади – на кожному кроці. Ось і цьогорічне відзначення 199-ї річниці від дня народження Кобзаря у Дніпропетровську. До його пам’ятника у центрі міста на десяту годину зібралися представники облдержадміністрації, міської та районних Рад у місті, тримачі прапорів владної партії (регіонів) та деякі із провладних. Окрім них ще кілька десятків, можливо, добровільних чи цілеспрямовано запрошених глядачів. Не густо. Набагато менше, ніж у попередні роки. Правда, як і завжди, було чимало представників ЗМІ з телекамерами та фотоапаратами – свято є свято і його треба відобразити.

Найбільше шокувало те, що з'явилися «нові» «шанувальники», зокрема, комуністи та «совєтскіє офіцери» зі своїми прапорами та символікою. Одним словом, всі, хто не хоче незалежності України, за яку боровся і про яку мріяв Т.Г.Шевченко.

Опозиційні сили вирішили не брати участі у цьому маскараді, а увечері провести на цьому ж місці свій захід. І все ж частина опозиціонерів прийшла і «підсипала перцю у меню» владі. Зокрема, коли короткотривалий захід із покладання квітів завершувався, був піднятий великий транспарант, на якому запеклися слова: «БАТЬКИ ОТЄЧЄСТВА ЧУЖОГО, КОЛИ ПОВЕРНЕТЕ ПАМЯТНИК ВЕЛИКОМУ ТАРАСУ НА ОСТРІВ?»

Для тих, хто не живе у Дніпропетровську, щоб не пояснювати детальніше, подамо нижче історію із книги краєзнавця Бориса Ковтонюка, чому у Дніпропетровську два величних пам’ятники Кобзарю. Нині один, що на Монастирському острові, знаходиться на довготривалій реконструкції і це непокоїть не тільки жителів міста, а й гостей, які задають безліч питань із цього приводу. 

На 16-у годину біля пам’ятника люди почали збиратися на заклик опозиції, насамперед, «Свободи», хоча вів захід «штатний» ведучий голова обласної організації УНП Анатолій Сокоринський. Було чимало промов і звернень від представників різних політичних та громадських організацій. А яке ж свято без запальних пісень! Ними порадував добре відомий в Україні дніпропетровський гурт «Вертеп». Пісні, дійсно, були настільки запальні, що багатьох покликали до танку.

На завершення заходу відбулася хода зі смолоскипами містом – від пам’ятника Шевченку у центрі до місця, де стояв другий йому пам’ятник на Монастирському острові. У ході взяли участь і очолили колону козаки РГО «Кодацька паланка Низового Війська Запорозького». На численні запитання перехожих «Що це таке?», жартівники відповідали: «Влада змінилася!».

Народ буде єдиним із владою тоді, коли ця влада, висунута народом, буде працювати на його користь. Коли не захоче, чи не зможе, вона повинна бути негайно усунена, а біля керма поставлені інші – хто схоче і зможе. Таке реально при заміні не стільки влади, скільки самої системи суспільно-економічного життя, закладеної у фундамент від Звичаю та Звичаєвого Права українського народу, а не від того антинародного Права, яке нам диктують зверху.

 

ПАМ'ЯТНИК

 

Із книги Бориса Ковтонюка «Легенди Дібрівського лісу» (Дніпропетровськ, Баланс-клуб, 2003)

 

У кінці восьмидесятих років двадцятого століття захиталася найбільша імперія світу. Її фундамент, густо замішаний на крові, то в одному, то в іншому місці почав давати тріщини. Поневолені народи збагнули: настав момент істини - треба рвати кайдани.

Україна ходила в російському ярмі кілька віків. Уже в дев'ятнадцятому столітті вона була настільки знищена і розтоптана, що мало хто вірив у її державність.

Раптом з'являється людина, яка сконцентрувала найпотаємніші думки кожного українця і спрямувала їх в одне русло - боротьбу за волю. То був наш пророк Тарас Шевченко.

Його «Кобзар» став національною Біблією, де закладено найсвятіше:

Україна не вмерла, вона є, їй належить бути вільною!

Коли розпочався останній могутній виток боротьби за незалежність, з'явилися численні неформальні організації. Наймасовішою з них стало Товариство української мови "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Комуністи не на жарт сполошилися: вони не визнавали націй, вели політику на їх перемішування і поступове вихолощення душ.

У Дніпропетровську патріоти висунули "крамольну" ідею - встановити пам'ятник Шевченку в самому центрі міста! Тут вже височів один монумент Кобзареві - на острові серед Дніпра, але потрібно, щоб Пророк знаходився між людей і постійно нагадував: я - з вами!

В одному із скверів обабіч головної артерії міста ранньої весни 1991 року група ініціаторів на чолі з головою Краєвого Руху Іваном Шуликом заклала пам'ятну дошку з написом: "На цьому місці за народні кошти буде встановлено погруддя геніального сина українського народу Т.Г.Шевченка".

Наступного ранку перед перехожими постала страшна картина — мармурову плиту понівечено. Потім нічна трагедія повторилася ще двічі: те, що залишилося недобитим напередодні, вандали порозтрощували на дрібні шматочки. Та все одно сюди приходили люди, покладали квіти, тут постійно гуртувалися і гартувалися.

В цей час у майстерні скульптора Володимира Небоженка кипіла напружена робота - митець працював над проектом майбутнього пам'ятника. Він перебрав кілька варіантів. Спинився на останньому: молодий Тарас із мольбертом у руках присів у роздумах. Саме в такому віці він побував у цих краях.

Не всі скульптори вірили, що радянська влада дозволить встановити ще один пам'ятник Шевченку, тим більше, в центрі міста. Ніхто не брався за таку роботу. Небоженко ризикнув. Він відчував серцем, що диктаторському режиму незабаром буде кінець. Тож сприйняв за честь пропозицію "неформалів" втілити образ національного Генія. Та це і не дивно, адже Володимир Павлович народився на теренах колишньої Самарської паланки Низового Війська Запорозького і з дитинства перейнявся волелюбними ідеями.

Він виріс у селищі Покровському, що на правому березі Вовчої. Тут все дихало неповторною історією віковічної боротьби українців за свою кращу долю.

Після знайомства з художником районного Будинку культури Григорієм Шабратом хлопчик разом із друзями часто заглядав до майстерні місцевого самородка. Той, побачивши неабияку зацікавленість дітлахів, почав навчати їх мистецтву.

Володя навіть у сні бачив себе художником. Підрісши, подався у Дніпропетровськ вступати до художнього училища. Там йому запропонували оформляти документи на скульпторське відділення.

"Як це так? - бідкався юний покровчанин. - Всіх приймають на живопис, а мене "відфутбололи". Правда, абітурієнта обнадіяли, що в перспективі він зможе перевестися на відділення живопису.

Над тими, хто оволодівав майстерністю скульптури, майбутні художники постійно насміхалися, обзиваючи їх то "глиномісами", то "пічниками".

Небоженко навчався старанно, але не полишав давньої мрії. Придбав етюдник і ніколи не розлучався з ним.

Одного разу він побачив, як працюють колеги-п'ятикурсники: стоїть красуня-натурщиця, а з неї кожен ліпить статую. Виходило чудово. "Невже і я колись так зможу?" - задумався юнак.

На третьому курсі Володимир зробив на "відмінно" екзаменаційну роботу, яка викликала захоплення не тільки в ровесників, а й у викладачів. Саме тоді він і облишив думку переходити на інше відділення.

Закінчив училище. Відчув - цього замало. Поїхав до Києва і продовжив навчання в художньому інституті. Вже там почав брати участь у виставках різних рангів, а по закінченню вузу, повернувшись знов до Дніпропетровська, влаштував і персональну.

Спливали роки. Володимир Небоженко працював натхненно і плідно. Десятки пам'ятників, бюстів, меморіальних дощок і стел, створених його талановитими руками, стали історією Придніпров'я. Та останньому неофіційному замовленню скульптор надав особливого значення.

Навколо ідеї створення іще одного пам'ятника Кобзарю розгорнулися цілі баталії. Тарас Шевченко став символом боротьби проти російської диктатури.

Патріоти почали збирати кошти на пам'ятник. У цей час комуністи-ортодокси в Москві організували спробу перевороту для встановлення ще жорстокішого режиму. У двобої з демократичними силами це їм не вдалося.

Російська імперія, що останні сім десятиліть існувала під назвою Радянський Союз, рухнула. Верховна Рада України 24 серпня 1991 року проголосила омріяну у віках державну незалежність!

Саме в цей день до майстерні Небоженка завітала заступник голови міськвиконкому з соціально-культурних питань Валентина Тальян. Її патріоти сприймали за свою людину в комуністичному таборі. Вона була чи не єдиною в номенклатурній верхівці, хто добре володів українською мовою і розумів національні проблеми.

Оглянувши метрову перехідну модель майбутнього пам'ятника, Валентина Василівна дала "добро". Її схвалення Небоженко сприйняв за "зелену вулицю" в подальшій роботі. Відразу ж почав працювати над формовкою, за власні кошти запросив зварювальників, закупив необхідні матеріали і з раннього ранку до пізнього вечора, без вихідних, трудився вже над чотириметровою скульптурою.

Коли робота наближалася до завершення, в майстерні знову з'явилася Валентина Василівна. Вона була вражена величчю і красою образу молодого Кобзаря. Та попереду було ще чимало клопотів: фігуру треба доставити на завод, відлити у бронзі. І на все це потрібні гроші, гроші, гроші...

Після проголошення Незалежності стара влада всіляко намагалася утриматися на своїх місцях. Тож вона вирішила вгамувати пристрасті навколо майбутнього пам'ятника і, перехвативши ініціативу в "неформалів", терміново почала шукати кошти. Прискорило вирішення проблеми передбачуваний приїзд Леоніда Кравчука до Дніпропетровська. Тутешній владній еліті хотілося чимось незвичайним здивувати високого гостя. Почали форсувати роботи.

У першу річницю Незалежності в урочистій обстановці відкрито пам'ятник, який фахівці визнали найкращою у світі скульптурою молодого Шевченка. Після цього Володимиру Небоженку присвоєно звання Народного художника України.

... Влада допомогла спорудити пам'ятник Кобзареві, та вона неспроможна вирішити інші глобальні проблеми сьогодення. Тож у святкові дні тут завжди проводять два заходи - офіційний і неофіційний. Патріоти приходять до святого місця на сповідь перед Пророком і однодумцями, де звіряють свої думки і плани, набираються духовних сил. Боротьба за таку Україну, якою її бачив віщий Тарас, не припиняється ні на хвилину. Українці вірять у той час, коли народ і влада стануть монолітними. Лише тоді наша Батьківщина засяє яскравою зіркою на гігантській карті планети.



Создан 10 мар 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником