ДОГО 'КРАЄЗНАВЧЕ ТОВАРИСТВО 'РІДНОКРАЙ'

РЕПОРТАЖ ІЗ ПРИФРОНТОВОЇ ЗОНИ

З нагоди 60-річчя своєї першої – знакової! – мандрівки дніпропетровський краєзнавець Борис Ковтонюк провів 8-денний велопохід по Привовчанському краї



Цей похід був особливим. Він проходив, в основному, по Покровському району Дніпропетровщини, який межує із Донеччиною. Тому і не дивно, що майже щодня доводилося спілкуватися із представниками місцевої самооборони, «Правого сектору», одного із батальйонів особливого призначення. Враховуючи неординарність нинішньої ситуації, не будемо розголошувати деталей, щоб не викликати витоку зайвої інформації, що може зашкодити безпеці держави. Зауважимо лише, що незнайомих людей у прифронтовій зоні зустрічають насторожено: не тільки ті, хто охороняє спокій у регіоні, а й саме населення.

На щастя, під час поїздки у нас не було серйозних інцидентів, а після знайомства із тими, хто пильно несе службу, відчувалося, навпаки, доброзичливе ставлення до гостей із Дніпропетровська. На блок-постах військові раді були подарованим книгам про цей край, жваво цікавилися різноманітною інформацією – як місцевою історичною, так і сьогодення. Справжньою несподіванкою стало те, що на одному із блок-постів поруч із прапорами державним та військової частини ми побачили ще один – із портретом… Нестора Махна та написом на ньому «За Віру, за Землю, за Волю!» Оскільки у нас не було узгодженості на зйомку із вищими інстанціями, домовилися сфотографувати його для історії не на блок-посту, а на фоні поля. Відразу треба зробити застереження: Нестор Махно не був релігійною людиною і вважав релігію інструментом поневолення народу. Тож, очевидно, тут мається на увазі не релігія, а Віра у ширшому розумінні. Велопохід мав зовсім іншу мету – збір матеріалів для наступних краєзнавчих книг, зокрема, третьої із серії «Легенди Дібрівського лісу», великого епічного твору про Привовчанський край тощо.

Подружжя Ковтонюків на велосипедах прибуло із Дніпропетровська на Покровщину по заздалегідь наміченому плану. Були визначені базові зупинки для нічлігу, звідки відправлялися по навколишніх селах. Це – Олександрівка, що поруч із райцентром Покровське, Новопетрівське, рідне село Бориса Ковтонюка, Великомихайлівка, що біля легендарного Дібрівського лісу.

Найцікавішу, з історичної точки, додаткову інформацію зібрано у селах Калинівка, Березове, Великомихайлівка, Малинівка та деяких інших. Всього ж подружжя побувало майже у двох десятках населених пунктах. Окрім збору краєзнавчих матеріалів, була передбачена і зустріч у ВПУ-75(Вище професійне училище, аналог технікуму), одному із найстаріших на Придніпров'ї, що знаходиться в Олександрівці. На цю зустріч в актовому залі прийшли близько 400 учнів, викладачів та майстрів виробничого навчання. Борис Ковтонюк представив останні чотири свої книги, що вийшли у минулому році: перше у світі ґрунтовне дослідження козацтва з позиції Звичаю та Звичаєвого Права українського народу, збірку віршів об’єднаних ідеєю Звичаю та Звичаєвого Права «Народжуйтесь, герої!», науково-популярне ілюстроване видання «Дібрівський ліс» та другу книгу із серії «Легенди Дібрівського лісу», де вміщені легенди, бувальщини, усмішки і нариси про Привовчанський край – не тільки з історії Покровщини, а деякі і з сусідніх Васильківського та Межівського районів, що поєднані історично із повстанським селянським рухом 1918-1921 років. Прес-секретар краєзнавчого товариства Людмила Ковтонюк продемонструвала фото із першої в Україні комплексної (авто-вело-водо-пішохідної) експедиції «Запасний шлях «із варягів у греки», або Таємними дорогами запорозьких козаків», що проходила степовими річками та їх берегами від Дніпропетровська до Маріуполя у 2009-2010 роках, у тому числі поруч із ВПУ-75, що стоїть на березі Вовчої. Ця експедиція, організована нашим товариством, мала широкий резонанс. На базі зібраних матеріалів, а також у наступній експедиції «Козацький зимівник» (2011-2013 р.р.) Борис Ковтонюк підготував ілюстровану книгу «Таємні дороги запорожців», що, на жаль, ще не вийшла через відсутність фінансування. Крім названих книг, для бібліотеки училища подарували й «Нестор Махно. Біографічний довідник». Це «пілотний проект», випущений подружжям Ковтонюків ще в 2010 році, а значно доповнений і уточнений довідник знову ж таки «застряв» у видавництві. Причина – та ж.

Особливу зацікавленість присутніх викликало й те, що автор багатьох книг – не тільки їхній земляк, а й випускник цього училища 1967 року, а героєм одного із творів «Легенд Дібрівського лісу» став директор ВПУ-75 Олександр Чебанко. А ще – нинішня зустріч проходить із нагоди 60-річчя першої досить цікавої краєзнавчої мандрівки автора.

То ж Борис Ковтонюк переповів сюжет оповідання «Тарасовими шляхами», що ввійшло до першої книги із започаткованої серії «Легенди Дібрівського лісу» (2003 р.).


Подаємо його повністю:


ТАРАСОВИМИ ШЛЯХАМИ


Старша сестра принесла книжку і прочитала нам, дошкільнятам, як малий Тарас шукав "край світу". За його уявою це було там, де велетенські залізні стовпи підпирають небо. Скільки не блукав він, скільки не мандрував, нічого подібного не міг побачити.

- Та він же не знав, де шукати! - вигукнув я. - Он же вони, он!

І показав у далечінь, де на горизонті виднілася ЛЕП. План, як добратися "край світу", визрів моментально. Із двоюрідним братом Іваном вирішили відправитися туди ж негайно.

Батьки були на роботі. Дід метикував біля ставка, а бабуся поралася біля плити. Поцупивши кілька пиріжків, ми стежкою добралися на леваду, а затим вийшли на польову дорогу.

Навколишня краса зачаровувала. То з-під самих ніг злетить перепілка, то жайвір, піднявшись високо в небо, заспіває, то куцохвосте зайченя вибіжить із-під кущика. Загляне нам в оченята, а потім так дремене, що аж курява стовпом стоїть. А скільки різних метеликів на квітах, а жуків, а бджіл! Одним словом - український степ!

Десь надвечір добралися ми до залізних стовпів. Але що це? Вони підпирали зовсім не небо, а були обвішані дротами, які чомусь потріскували у літній тиші. Обійшли навколо. З боку впиралася в край неба лісопосадка, попереду - друга, далі - ліс. А де ж той омріяний "край світу"? Червоне колесо котилося над деревами. Ми заклякли у розпачі і не знали, куди йти. Не було видно і нашого села. Мимоволі на очах з'явилися сльози.

І невідомо, скільки б ми іще так стояли, якби не появилися якісь люди в кибитках. То були цигани. Ми розплакалися. Біля нас спинилися коні, на землю зіскочив приземкуватий чоловік у чоботах. І вже хутко сиділи на возі, що прямував до нашого села.

- Гей, хазяї! - закричав старий циган. - Зустрічайте козаків!

- Ой, лишенько! - одночасно сплеснули в долоні бабуся з матусею. А ми тут вже з ніг збилися, всі закутки обнишпорили.

- Ну що ж, - безцеремонне сказав циган, - перекиньте нам щось на вечерю і забирайте своїх безцінних. Та, мабуть, і без цих слів рідні за нас готові віддати все, що було в сільській убогій хатині. Ось бабуся вже несе і кусень сала, і хліб, і крашанок, і навіть живого півня.

- Та злазьте вже швидше звідти!- загриміла на нас мама, ніби боялася, що ми знову десь запропастимося.

- Ну,шибеники, розповідайте.

- На "край світу" ходили, - пояснив я. І разом із братом дружно заплакали. Хто ж знав із нас тоді, що світ – нескінченний, а Земля – кругла.


Безумовно, після тієї знакової мандрівки вже у пізніші роки було чимало поїздок по колишньому СРСР та СНД – від Карпат до Сахаліну і від Чорного моря до Білого і навіть далі, а також в Угорщину. І все ж, завжди найприємнішим і найпродуктивнішим було подорожування по рідному краю, бо воно давало натхнення і багатющий матеріал для журналістської і письменницької творчості.

Позаплановим було відвідання Вишнівської ЗОШ І-ІІІ ступеня і спілкування з частиною педагогічного колективу. Для шкільної бібліотеки подаровані книги «Дібрівський ліс» та «Легенди Дібрівського лісу», що значно допоможе у вивченні рідного краю.

Цікавою виявилася і зустріч у селі Калинівка із отаманом Гуляйпільського підрозділу Українського козацтва Сергієм Зимою, що створений на Покровщині і разом з іншими патріотичними організаціями підтримує спокій і порядок у краї.

Безумовно, чи не найбільше чекали гостей у рідному селі Бориса Ковтонюка, де проживають багато родичів, у тому числі рідна сестра Віра. Тут була кількаденна зупинка, звідки щодня виїжджали у навколишні населені пункти. Досить продуктивним було відвідування Великомихайлівки – «другої столиці» махновщини. Саме тут Нестора Івановича восени 1918 року вперше назвали Батьком – після перемоги під його керівництвом над австро-угорською частиною, яка, хоч і прибула сюди на запрошення уряду УНР, але вела себе по-загарбницькому, тероризуючи сільське населення. Зібрано додаткову інформацію про відомих активних учасників повстанського руху Петренка, Щуся, Шевлюка, Чередника та інших.

У місцевому Народному музеї сюрпризом стали нові експонати – справжні козацькі пістолі, недавно подаровані однією із жительок козацької слободи Великомихайлівка, що виникла на базі зимівника Дібрівський після зруйнування російськими військами Запорозької Січі. Про них розповів директор музею Михайло Демків та місцевий краєзнавець Микола Фісун.

До речі, якщо вже говорити про історію козацтва, варто зазначити, що нинішня територія Донецької і майже повністю Луганської областей – це землі Війська Запорозького Низового. Тож будь-які теревені проросійських сепаратистів і терористів про Новоросію, яка була тимчасово створена Російською імперією для подальшої колонізації України після знищення запорозького козацтва – марення божевільних. Воно є відображенням і нинішньої агресивної загарбницької політики Росії, що навіть і сьогодні є ворогом №1 для України.

У Великомихайлівці ми зустрілися і з досить цікавою особистістю – отцем Олександром, єдиним священиком Української православної церкви Київського патріархату не тільки у Покровському районі, а ще і в двох сусідніх. Приїхавши служити у Привовчанський край із Волині, він настільки захопився неординарною місцевою історією, що заочно закінчив у 2012 році історичний факультет Бердянського педагогічного університету. Крім богослужіння о.Олександр веде у місцевій школі гурток художньої різьби по дереву та малювання. А ще священик добре відомий в окрузі тим, що разом із матушкою Світланою організував дитячий будинок сімейного типу при Свято-Успенському храмі с.Великомихайлівки, де зараз 8 дітей різного віку, над двома з яких оформлено опікунство. Не стоїть осторонь отець і від громадських справ – він начальник штабу вже згадуваного вище козацького підрозділу.

Щодо дитячого будинку сімейного типу: побувавши тут, ми були вражені його оригінальністю, красою і затишком. Крім окремих неповторних кімнат для дітей, продумано обладнана і навчальна кімната. Інтер’єр всього будинку оформлений у національному стилі. Всюди – чистота, яку підтримують самі ж діти, переважно старші. У кожного з них розподілені обов’язки чергового. Весь дитячий будинок нагадує музей, де експонується багато цікавих речей, у тому числі галерея красиво оформлених учнями під керівництвом о.Олександра портретів запорозьких гетьманів.

Дуже плідним було відвідування і села Малинівки (колишньої Ягідної). Саме тут вдалося остаточно з'ясувати деякі деталі проживання дружини відомого махновського командира Феодосія Щуся. Сюди вона перебралася із Великомихайлівки, вдруге вийшла заміж, Феодосієвого сина усиновив новий чоловік і Григорій змінив прізвище на Кисельова. Загинув на фронті в 1943 році, залишивши єдиного спадкоємця Івана, який довго проживав із бабусею, а потім переїхав у місцевий кінний завод і недавно помер. Про це коротко автор «Легенд» вже описував, але не з’ясованими і туманними залишалися деякі деталі, на яких тепер остаточно поставлено крапку над «і».

Безумовно, усього не перерахуєш, але хочеться висловити загальне враження про останнє відвідування краю. Не зважаючи на задоволення від плідної роботи по збору історично-краєзнавчих матеріалів, залишився і неприємний осадок на душі. Насамперед, це викликано плачевним станом життя переважної більшості селян. Окремі села зникли з лиця землі, а в багатьох різко зменшилася кількість жителів, чимало просто покинутих садиб, що перетворилися у чагарники.

Правда, не всі змирилися із нинішньою ситуацією, що особливо погіршилася в роки панування-розкрадання державного добра президентом-вигнанцем Януковичем та його оточенням. В умовах агресивного наступу Росії на Україну активізувалися ті, хто готовий не тільки стати на захист рідної землі, а й навести порядок у «своїй хаті».

Ось один із яскравих прикладів. Під керівництвом народного депутата-регіонала колишнього кегебіста Самойленка із Дніпропетровська Покровська районна влада почала звозити під райвійськкомат жінок, щоб ті провели мітинг і саботували призов у армію. Місцева самооборона забила на сполох. На допомогу покликали «Правий сектор». «Народний» депутат разом із охороною моментально накивав п’ятами, аж курява знялася, а самооборона відразу чітко поставила за мету усунути керівництво райдержадміністрації. «Правий сектор» контролював площу перед приміщенням і вхід-вихід з нього (правда, в багажнику авто лежали справжні бойові автомати), а представники самооборони запропонували голові райдержадміністрації та його першому заступнику добровільно написати заяву на своє звільнення, що ті і зробили. На першого вже є указ Президента про звільнення, а другий поки-що залишився в.о. голови: мовляв, відразу обох керівників звільняти не можна – нікому керувати районом.

Ще одна характерна риса часу: у селах, практично, не залишилося пам’ятників Леніну, у тому числі демонтований і біля райдержадміністрації. Тепер рішають, що замість нього буде. Є кілька пропозицій: славному запорозькому отаману Івану Сірку, діяльність якого пов’язана і з цією місцевістю (до сих пір частину Покровського називають Сірківкою), засновнику Покровського відставному запорозькому старшині Головку (є навіть куток Головківка), Тарасу Шевченку (йому взагалі тут немає жодного пам’ятника). Була навіть думка – Святій Богородиці, що за біблейською легендою є покровителькою основного свята козаків – Покрови, звідки і назва райцентру.

У багатьох остання пропозиція викликає серйозні політичні дебати. По-перше, багато жителів не є християнами, або ж взагалі невіруючі, по-друге, хто освячуватиме цей пам’ятник? Знову ж таки місцевий московський піп, однодумці якого не тільки свого часу призвели до знищення запорозького козацтва, а нині – продовжують нівечити українську духовність? По-третє, в Україні церква відділена від держави, а держава від церкви і релігійний образ біля держадміністрації – це нонсенс. Щоб уникнути і в подальшому політичного протистояння варто раз і назавжди відмовитися від останньої пропозиції. Тим більше, якщо перші три кандидатури не викликають заперечень, і є реальними (а не міфічними) особами, то слід прийняти розумне рішення.

До речі, на замовлення одного із нащадків Головка Народний художник України дніпропетровський скульптор Володимир Небоженко, чиє дитинство і рання юність пройшли у Покровському, пару років тому створив прекрасний пам’ятник Головку, який треба лише відлити у бронзі. Тож чи не обрати цей варіант? Безумовно, своє слово повинен сказати ще й архітектор, оскільки той пам’ятник спочатку був задуманий для іншого місця в Покровському.

Привовчанський край в останні десятиліття нажив дурної слави «червоного» та «біло-голубого» регіону. Не тому, що переважна більшість його жителів поділяє думки комуністів чи регіоналів, які привели до жахливого нинішнього стану. Просто через пасивність сільських жителів місцева влада що хотіла, те й робила, у тому числі і численні фальсифікації на виборах та проводила на посади «кого треба». Їй, звичайно.

Ситуація зараз дещо змінюється, але не настільки, щоб наперед радіти. Система працює поки-що не на користь народу. На наступних виборах до ВР є над чим попрацювати всім, хто не хоче такого злиденного життя. Щоб знову комуністично-регіональні «миші», що тимчасово притихли по владних кабінетах, не провели тих, кого їм треба.



Обновлен 29 авг 2015. Создан 10 окт 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником